Історії Жовтень 11, 2017

Ким мені бути?

Вона була суворою і справедливою. Заварювала собі каву, яка пахла на весь кабінет, називала нас пташенятами/жабенятами/квіточками. Була християнкою, яка поширювала “Нову Зорю” між учнями, молилась з нами кожного ранку і змушувала писати правдиву відповідь на питання “Чи ходила я до церкви цієї неділі?” Я боялась її, як вогню. А ще я погано брехала. Тож мою відповідь “Так, я ходила до церкви цієї неділі” моя перша вчителька взяла під сумнів. І коли тато прийшов забирати мене зі школи, перепитала його чи це правда. Ми до церкви тоді не йшли, про що тато їй і повідомив. Мене чекало оголошення брехухою перед усім класом, якийсь дивний ігнор і суцільна суворість. А на мій день народження вчителька навіть не взяла у мене цукерки. (Була у нас якась така традиція : на день народження пригощати всіх однокласників цукерками і дарувати коробочку вчительці.) Тим не менше, з 1 по 3 клас я свято була впевнена, що стану вчителькою молодших класів.

Потім було літо, перескакування у п’ятий клас, нові уроки та вчителі. Мої добрі оцінки у початковій школі переконали маму, що все зі мною буде добре, тож вона послабила хватку. Я почала готувати уроки самостійно і з’їхала у предметах, які давались важче. І звісно полюбила те, що давалось легко. Українська, література й англійська стали моїми улюбленими уроками. Вчителька української була ще й нашою класною керівничкою. Ми жили в одному районі. Тож час від часу після уроків йшли додому разом. По-перше, вчилась я тоді у другу зміну, тож так йти було безпечніше. По-друге, так цікавіше – розмовляєш про все на світі, дорога стає коротшою. Перевірити присутність, послухати добре і погано вивчені вірші, написати дату та тему уроку на дошці, перечитати твори… Ці всі заняття здавались мені такими легкими і приємними, що тоді я твердо вирішила – коли виросту, стану вчителькою українською мови та літератури. Як моя класна керівничка. І як мій дідусь, до речі.

Я дорослішала. Вічно сумні твори української літератури подобались, але англійська з її численними невідомими словами, новенькими Grammarway і Language to go подобалась ще більше. Наш кабінет з англійської розташовувався на другому поверсі. Якось однокласник засунув у замок сірники і вчителька довго не могла відчинити двері. Такою злою ми рідко її бачили. Зазвичай, наша вчителька з англійської була доброю і спокійною. Вона також пила каву, надаючи всьому кабінету кофеїнового аромату. У неї була спіральна указка, завалений зошитами гарненький столик біля вікна, милі постери з алфавітом та вокабуляром. Англійська мені давалась. Я любила писати твори, вчити теми і перекладати тексти, підбираючи слова так, щоб було гарно. І що? Як не дивно, я таки собі вирішила, що бути вчителькою англійської – класна ідея. Повертаючись додому, минала Прикарпатський і уявляла, як колись там навчатимусь.

11 клас. Попереду ЗНО і вступ. Я все ще думаю про Прикарпатський і англійську філологію. Ходжу до репетиторки. Роблю мільйон граматичних вправ. Випускний. Бувай, школо. Огорнена мріями приходжу подавати документи на філологію і натикаюсь на стіну дівчат, які як і я speak English very well. Всі штовхаються, кричать, лізуть одна поперед одну. Заледве подаю документи і з горем пополам іду з університету. Доросле життя зі штовханиною і намаганням видерти собі найкраще місце мені зовсім не подобається.

А потім вирішую збільшити шанси вступу і подати документи ще на переклад в університет нафти і газу. Технічний переклад – звісно, не те, про що я мріяла. Але ж там буде англійська. І бути перекладачем – так круто. І поки я подавала документи, то встигла почути смішні історії від приймальної комісії, познайомитись з майбутніми викладачами і … захотіти тут навчатись. Схрещені пальці. Мама хвилюється, що і нікуди не поступлю. Я наївно вірю, що все буде добре. Гоп! Проходжу в “нафту” на державне. Дякую, Боже! Так і почався мій університетський шлях.

За наступні 5 років англійською пронизалась кожна клітинка мого тіла. Тексти художні/технічні/публіцистичні/наукові, граматика, теорія і практика, переклад для іноземців, “тьорки” у групі, фонетика, нові друзі, картопляник з кавою 3 в 1 у студентському кафе, хлопчик, який підійшов до мене знайомитись і сказав, що у мене класна зачіска (це був період, коли я сама виглядала, як хлопчик), брекети, жахливі зміни мого характеру, дорослішання, перші фестивалі, перший автостоп… За ці 5 років я кардинально змінилась. Полюбила багато нових речей, знайшла чудових друзів, перевірила справжність своїх почуттів до Макса і до англійської. Вручаючи диплом після 5 курсу, завідувачка кафедри сказала мені “Бажаю успіху у журналістській діяльності”. А я, на секундочку, закінчила факультет перекладу. Тобто, вона зробила мені комплімент і ненавмисно образила водночас.

Але це таки був комплімент. Бо я завжди любила читати і писати. Вела щоденники. Пробувала писати вірші. Соромилась, коли у школі зачитували уривки моїх творів. В університеті кілька разів друкувалась у газеті. Розповідала про те, як я люблю художній переклад. І навіть намагалась перекласти книгу.

Бажаю успіху у журналістській діяльності.

Після закінчення універу мене кидало туди-сюди, але вся робота була таки пов’язана з англійською. Вчи людей говорити англійською. Пиши іноземцям домашні завдання. Пиши IT-компаніям пости. Пиши Апурбі мільйон дешевих статей про все на світі, починаючи з видів дерев і закінчуючи рекламою харчових додатків. Чи подобалось мені? Не все і не завжди. Але завжди у моєму житті був цей мікс: англійська мова і писанина.

А зараз я хеппі вайф, хеппі мам. І часу у мене менше, ніж було завжди. І син дорослішає, вимагаючи все більше уваги. А я поринаю у цей ніби-то декретний час з думками “а ким же мені бути“? Бо часто чую ці супер історії про мам, для яких декретна відпустка стала поштовхом запустити власний бізнес, втілити мрії у реальність, створити щось нове, відкрити у собі неочікувані вміння. Це рік/два/три, коли маєш багато часу для “подумати“. Час, коли можеш відкинути всі попередні плани і почати з чистої сторінки. Бо коли, як не зараз.

То ким мені бути? 

You Might Also Like

Leave a Reply