Стиль життя Грудень 10, 2018

Про складні питання

Ось вони ті складні питання. Мама у декреті. Робота та материнство.

На підлозі валяється гумовий слон. Біля нього старенький пластмасовий ведмідь з бочкою меду. Вони там ненадовго. Ввечері їх швидко підберуть і акуратно викладуть на поличці – чекати наступного тижня. Десь з такою частотою моя дитина відвідує бабцю. А жаль, адже тут син краще спить, більше їсть і менше потребує мене. Тут йому добре. Це ніби другий дім. А для мене перший.

Стіни персикового кольору, такого немодного і такого розслабляючого. Тут пахне їжею. Подача не мішлєн, і не мастершеф. Подача “Танюша, давай я тобі ще кину, ти така худенька”. Тут мені смачно навіть те, що вже давно стараюсь не їсти. Тут за звичкою запиваю їжу кавою. Говоримо про рідних і знайомих, ділимось новинами. Я більше слухаю, менше сперечаюсь. Я подорослішала – знаю, коли варто помовчати.

Тут килими на підлозі, які я ніколи не любила і які тепер зігрівають ніжки моєї дитини. Вицвіла пляма на стіні з часу, коли я вилила горня зеленого чаю. У дверях книжкової шафи лише одне скло – теж завдяки мені. Я вимкнула логіку, опершись спиною на скляні дверця. Тут більшість недоліків завдяки мені, але саме тут я можу забути про власні недоліки.

Тут я забуваю про свої останні думки. Про те, що почуваюсь недо. І хоча давно перейшла етап “не люблю себе” і все частіше кажу “я класна”, зараз відчуваю, що недостатньо. Недостатньо присутня, коли з дитиною. Недостатньо відповідальна, коли по роботі. Недостатньо хороша, коли дружина. І навіть, коли друзі та рідні казатимуть протилежне, не вірю. Бо, напевно, треба ще змінити щось у собі. Досягнути великих цілей. Зробити багато хорошого. Змінити і змінитись.

А тут, у мами, я знову маленька дитина. Я забуваю про те, що не так. Дозволяю собі розслабитись. Ніби у дитинстві – їсти все, що хочеться. Мріяти, нічого не роблячи. Дивитись у вікно на далекі гори і відчувати, що все добре. Бо про тебе піклуються. Ти хороша. Все добре. Танюша, ще щось їж. 

Складні питання мають прості відповіді.

Тут куди не глянь – спогади. Тут сварилась з Максом, тут планувала весілля, тут тремтіла від галасу за дверима пізною нічкою. У шухлядах кілька моїх щоденників, пісенник у найлейках Наталії Орейро, шматочок ладану, стрічка “Випускник 2010”, вітальні листівки за всі 24 роки мого життя. До речі, основний вплив на мій недо настрій і має те 25-річчя, яке невпинно наближається кожного зимового дня.

Бо подивись навколо, Таня! Ось ця дівчинка у свої 23 вже збирає зали читачів. Ось ця людина подорожує з дитиною. Цей створив успішний соціальний проект. Цей має вдалий бізнес. І тут, щоб додати конкретики, швиденько гуглю “люди, які рано досягли успіху“. Пишу people who succeded і ніби сміючись з мене, google дописує late in life, тобто, люди, які досягли успіху у старшому віці. Чи може це гугл так підбадьорює, типу “не хвилюйся, я читаю всі твої запити! З тою кількістю часу, яку ти проводиш у мережах, ти точно досягнеш успіху. І вже дуже скоро. Років через 70.

А десь нещодавно я читала пост про те, що необов’язково всім бути успішними. Тобто, можеш бути неідеальною мамою. Навіть не водити дитину на гуртки і в приватні садочки. Можеш не намагатись створити бізнес чи написати книгу. Можна просто собі жити на те, що є, не прагнучи чогось більшого. І це нормально. 

Звісно, якщо почуваєшся нормально. Як я почуваюсь? І чому? Треба дати собі відповідь. А поки раз в тиждень втікатиму до мами. Бо там маю час шукати відповіді на складні питання.

You Might Also Like

Leave a Reply