Історії Стиль життя 8 Червня, 2021

Егоїстка

Суботній вечір. Збирається на дощ. У будинку безлад. Гора попраних речей на підлозі. Інша гора у кошику для прання. Речі купами на різних поверхнях запрошують нових і нових друзів, створюючи візуальний шум.

Сміття треба викинути. Посуд помити. Стіл зітхає від слідів сніданку та обіду вчотирьох, двоє з яких діти.

Макс сидить на підлозі, придумуючи якусь розвагу для Луки. Лука відштовхує Ясю, бо вона заважає. Яся микається туди-сюди, намагаючись хАпнути все, що не можна їй і що брат не хоче ховати по коробках – Лего, іграшки з кіндерів, дрібні шматочки пластиліну.

На вулиці збирається на дощ. Завтра до нас прийдуть гості. Тож обов’язково треба прибрати. Як може накопичитись такий безлад, хоча я намагаюсь робити міні захОди прибирання кожного дня?

І ось зараз я ходжу по дому, беручись то за одне, то за інше і нічого не доводжу до кінця. У голову починають лізти дурні думки. Я на всіх злюсь. Я киплю. Мені так потрібно нарешті вийти з дому.

Імпульсивно починаю одягатись у спортивний одяг.

– Я йду покатаюсь на велосипеді, – заявляю Максові.
– Куди? Таня, май совість. Вже сьома година. Ми ще не прибрали. Яся бере Лего, – протестує він.
– Я йду. Це мої пів години. Я маю на них право, – починаю злитись я.
Далі 10-хвилинна суперечка, у якій я поводжусь злісно і нераціонально.
Макс теж втомлений робочим тижнем. Але я знаю, що по-інакшому не зможу.
Егоїстка! – лунає мені вслід, поки схожу по сходах вниз.

Погана мама, погана дружина, – підспівує мені на вухо улюблений внутрішній критик.
Ну і куди ти поїдеш сама в дощ, – продовжує він, поки я намагаюсь відчепити від велосипеда дитяче крісло.
Хоч би одну дитину з собою взяла, – не вгаває критик, поки я нарешті витягую велосипед з фіртки.

Дощ крапає на мій капюшон. У навушниках хтось співає українською. З кожною вуличкою мені стає спокійніше й спокійніше. Внутрішній голос критика не може докричатись до мене, бо я то слухаю музику, то дослуховуюсь до пташок, то з’їжджаю з гірки під шум вітру в лице.

Через пів години повертаюсь додому. Обдумала все, що хотіла. Привезла деякі продукти на завтрашню лавашопіцу для гостей. Мені спокійніше. Я вже не злюсь.

Діти навіть не помітили, що мене не було.

Може деколи треба бути егоїсткою, щоб не з’їсти інших людей?

У розмовах з подругами я така мудрагелька.
– Ніхто не скаже тобі “Іди гуляти, кохана, я посиджу з дитиною.” Мусиш сама. Треба просити про допомогу. Її не пропонують просто так. У всіх свої справи.

Зробити важче, ніж сказати.

А мені ще стільки всього треба. І до стоматолога, і постригтись, і подати документи, і здати аналізи. Що з цього горить? На що мені записатись якнайшвидше.? На що вибивати час і скільки власного часу мені належить мати?

У тижні 168 годин. Скільки з них лише мої? Законних 10? Чи 5 чи хоча 3? Коли не мучить совість, що у чоловіка робота чи ще якісь справи.
Знаю, що у конституції це не прописано. Кожна сім’я зробить вибір самостійно. Або не зробить і доведеться випрошувати ті власні години, почуваючись егоїсткою.

У вас є офіційний СВІЙ час? Скільки годин? Як ви домовляєтесь? Як вам дається це домовляння?

You Might Also Like

Leave a Reply